У 2024 році на українському книжковому ринку з’явилася дебютна проза, яка одразу викликала ажіотаж. «Біла кімната» Марії Маргуліс — не просто психологічний роман. Це історія про замкнений простір, де час поводиться інакше, і про пару, чиє кохання розгортається на тлі Києва 2010-х. Книга швидко розійшлася, зібрала тисячі відгуків і змусила говорити про теми, які досі болять.
Тут немає гучних сюжетних трюків заради трюків. Є тиша, яка тисне сильніше за крик, і питання, на яке кожен шукає відповідь: що робити з моментом, коли він уже минає. Роман поєднує елементи містики, психологічної драми та реалістичної лінії про війну й ПТСР. І саме ця суміш зробила його помітним.
Нижче — докладний розбір без спойлерів фіналу: хто написав книгу, як влаштовані її дві сюжетні лінії, які теми вона піднімає і кому вона може стати потрібною саме зараз.
Хто така Марія Маргуліс і звідки взялася «Біла кімната»
Марія Маргуліс народилася 1992 року в Києві. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет, працювала редакторкою, SMM-спеціалісткою, графічною дизайнеркою. З 2020-го веде YouTube-канал Reading Mary, де розповідає про сучасну прозу, англомовні новинки та літературні тенденції. Канал зібрав понад дванадцять тисяч підписників і став майданчиком, на якому авторка вже була впізнаваною до виходу першої книги.
Ідея роману з’явилася ще за сім років до публікації — під час важкого особистого періоду. Тоді Марія записала ключові деталі сюжету, але відклала роботу. Повномасштабне вторгнення змінило все. Після евакуації до Франції вона повернулася до Києва і зрозуміла: історія має бути дописана. Тривога від обстрілів, реальний епізод із ракетою біля будинку, вільний час через паузу в роботі — усе це підштовхнуло до фінального варіанту тексту.
У 2024 році видавництво «Клуб сімейного дозвілля» випустило книгу. Обсяг — 208 сторінок, тверда обкладинка, мінімалістичний дизайн. Авторка свідомо обрала абстрактне оформлення: будь-яке конкретне зображення могло б розкрити занадто багато. Пізніше з’явилося оновлене видання 2025 року. Книга швидко розкупилася, презентації збирали солд-аут, а відгуки розділилися на захоплені й критичні — класична реакція на сильний дебют.
Дві сюжетні лінії: біла кімната і київське кохання
Роман побудований на паралельному наративі. Перша лінія — п’ятеро незнайомих чоловіків, які один за одним прокидаються в просторі без дверей. Вікна не відчиняються, час відчувається викривленим, меблів майже немає. Кожен реагує по-своєму: хтось зберігає холодну логіку, хтось панікує, хтось намагається контролювати інших. Мета у всіх одна — зрозуміти, як вони тут опинилися, і знайти вихід.
Друга лінія переносить читача в Київ 2010-х. Тут розгортається історія пари. Вони різні, але відчувають спорідненість, відштовхують одне одного і не можуть розійтися. Їхні стосунки проходять через втрати, страх, реабілітацію після травм і необхідність прийняти те, що вже не змінити. Саме ця лінія торкається АТО, фізичних і психологічних наслідків війни, тривожних розладів і горя.
Авторка не дає готових відповідей, як саме дві історії пов’язані. Читач сам будує теорії, перевіряє їх на наступних сторінках і часто помиляється. Це створює ефект постійної напруги без штучного нагнітання. Книга працює не на шок, а на поступове оголення характерів і мотивів.
Теми, які звучать голосніше за сюжет
«Біла кімната» говорить про кілька речей одночасно. Перша — момент. Епіграф і наскрізна ідея роману: ми живемо лише тут і зараз, і поки цей момент триває, він здається вічністю. Герої змушені проживати його максимально інтенсивно, бо іншого часу в них немає. Це не романтична фраза, а практичне питання: як бути присутнім, коли все навколо руйнується.
Друга тема — травма. Лінія АТО й ПТСР написана без зайвої патетики. Читачі, які самі пройшли 2014 рік або мають близьких із бойовим досвідом, відзначають, що ці сторінки болять особливо. Авторка не експлуатує чужий біль, але й не пом’якшує його. Фізичні травми, мовчання, спроби повернутися до нормального життя — усе це присутнє як реальність, а не як декорація.
Третя — ізоляція. Біла кімната працює як метафора. Вона може бути місцем сенсорної депривації, простором внутрішнього діалогу або символом стану, коли зовнішній світ зникає. У психології подібні простори використовують для терапії або, навпаки, як форму тиску. У романі кімната змушує персонажів дивитися всередину себе. І не всім це подобається.
Четверта — кохання як боротьба. Пара в київській лінії не ідеальна. Вони помиляються, зникають, повертаються. Їхня історія показує, що стосунки — це постійна робота без гарантованих хепі-ендів. Одна з цитат, яку часто виділяють читачі: «Життя — це постійні робота та боротьба, в яких немає гарантованих хепі-ендів, кульмінацій, розв’язок та приспівів».
Стиль письма і те, як книга впливає на читача
Мова роману лаконічна, але насичена. Маргуліс балансує діалоги, внутрішні монологи й описи так, що жоден елемент не домінує. Чоловіки в білій кімнаті прописані різними голосами — кожен має власний ритм і словник. Київська лінія більш лірична, з філософськими паузами.
Багато хто відзначає, що книгу можна прочитати за один вечір. 208 сторінок не відчуваються короткими: щільність тексту висока. Водночас формат «тонкої книги» робить її зручною для марафонів читання. Психологічно легше починати, коли обсяг не лякає.
Емоційний ефект неоднозначний. Одні читачі кажуть, що роман «покатав на емоційних гойдалках», інші — що залишив відчуття порожнечі. Хтось порівнює післясмак із сумним заходом сонця в останній день літа. Хтось зізнається, що після фіналу нічого не хочеться ні писати, ні говорити. Це не завжди комфортне читання. Але саме тому воно запам’ятовується.
Стиль іноді критикують за надмірну щирість або, навпаки, за надмірну стриманість. Деякі відгуки звинувачували текст у «штучності» — авторка відкрито говорила, що такі коментарі її зачіпають, особливо коли критика переходить на особистості. Більшість же відзначає чесність і вразливість прози.
Чому книга викликала ажіотаж і як її сприйняли
Дебют блогера завжди під особливою увагою. Читачі каналу Reading Mary чекали книгу з підвищеними очікуваннями. Презентації збирали більше людей, ніж примірників. Солд-аут став проблемою для частини відвідувачів, і авторка радила купувати книгу заздалегідь.
Відгуки розділилися. Багато хто хвалить глибоку психологію, баланс ліній, емоційну точність сцен про війну. Інші кажуть, що анотація обіцяла трилер, а отримали філософську прозу. Дехто очікував більш динамічного сюжету в білій кімнаті. Хтось навпаки цінує саме відсутність дешевих поворотів.
На Goodreads рейтинг тримається близько 3,7–3,8, на українських майданчиках часто вищий. Рецензенти відзначають, що «Біла кімната» — важливий голос нової української прози. Вона говорить про вразливе й особисте в доступній формі, без зайвої літературності. Для молодого покоління, особливо жінок, які проходять внутрішні кризи, книга часто стає дзеркалом.
У 2025 році вийшло оновлене видання. Це свідчить про сталий інтерес. Авторка вже працює над другою книгою, але не обіцяє термінів — для неї важливіше завершити текст якісно.
Для кого ця книга і як до неї підходити
«Біла кімната» підійде тим, хто шукає психологічну прозу з елементами містики, а не чистий трилер. Вона буде близькою людям, які пережили або спостерігали травму війни, хто цікавиться темами ПТСР, втрати й повернення до життя. Також вона може зацікавити читачів, які люблять історії про стосунки без ідеалізації.
Не варто чекати від неї динамічного екшену чи класичного детективу. Якщо потрібен легкий пляжний роман — краще обрати щось інше. Якщо хочеться залишитися з текстом на кілька днів після останньої сторінки — варто спробувати.
Практична порада: читайте в спокійному стані. Книга піднімає важкі теми, і в анотації прямо попереджають про АТО, ПТСР, фізичні травми, тривожні розлади та горе. Якщо зараз емоційний ресурс низький, можна відкласти.
Багато хто читає її за один присід. Інші роблять паузи між лініями, щоб дати собі час переварити. Обидва підходи працюють. Головне — не поспішати з висновками до фіналу.
Ключові інсайти, які залишаються після читання
«Біла кімната» нагадує, що момент — це все, що в нас є. Він може тривати вічність, поки ми в ньому. І саме здатність прожити його, а потім відпустити, визначає, чи зможемо ми рухатися далі.
Кімната без дверей — не завжди тюрма. Іноді це єдине місце, де людина нарешті чує себе. Чоловіки всередині не просто шукають вихід. Вони стикаються з тим, ким є насправді, коли зникають усі зовнішні ролі.
Київська лінія показує, що кохання не рятує від травми автоматично. Воно може стати простором, у якому травму можна розділити. Або, навпаки, місцем, де вона проявляється найсильніше. Вибір — за героями. І за читачем, який проєктує власний досвід.
Роман не дає готових відповідей. Він залишає простір для власних висновків. І в цьому його сила. У часи, коли зовнішній світ часто здається хаотичним, внутрішня біла кімната стає місцем, де можна хоча б на мить зупинитися й подивитися, що відбувається всередині.
Марія Маргуліс написала книгу, яка не намагається сподобатися всім. Вона просто є. І саме тому її продовжують читати, обговорювати й повертатися до неї через місяці після першого прочитання.
